О. Гончар. Новела «За мить щастя». Краса й сила кохання як
матеріал художнього осмислення. Узагальнений образ миті життя, філософія миті
щастя людини
Мета: допомогти учням усвідомити ідейно-художні
особливості, філософську сутність твору, майстерність автора; розвивати й
удосконалювати навички аналізу прозових творів малих форм; виховувати любов до
літератури, естетичний смак, усвідомлення філософської сутності щастя людини,
його відносності й короткочасності.
Очікувані результати: учні знають зміст новели, вміють її переказувати, виділяти головне
та яскраві деталі, характеризувати героїв, узагальнені образи, філософію,
висловлювати власні думки та враження.
Обладнання: портрет письменника,
видання твору, ілюстрації до нього.
Тип уроку: формування вмінь та навичок.
Хід уроку
I. Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й
мети уроку
Вступне слово вчителя.
«Маємо відродити в наших сучасних українцях і українську генетичну пам’ять,
почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям
рідного слова!» — ставить завдання перед собою й перед іншими митцями О.
Гончар. І виконує його повною мірою, даруючи читачам скарби своїх думки й
слова, роздуми про щастя людське у високохудожніх образах. Про це ми й
поговоримо сьогодні на уроці.
II. Актуалізація опорних знань учнів
Завдання учням.
1. Розкажіть про О. Гончара як письменника, громадського діяча і людину.
2. Охарактеризуйте його творчість, романтичну стильову манеру.
ІІІ. Формування вмінь та навичок
Обмін враженнями щодо новели «За мить щастя».
Переказ ключових
епізодів, складання «сюжетного ланцюжка».
Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи.
Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть
не гармату, як завжди, а бочку-водовозку. Високо на ній сидить Сашко Діденко в
пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не
інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про те, що скоро додому, а там
кожного очікує любов. У кожного — своя, а в когось просто невідома, туманна.
Насвистує, наспівує бравий водовоз, чуб пшеничний напустивши на чоло. Літо
горить, пашіє, хмелить хлопця. З радості він гогокає на все горло. У голову
лізе всяке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А він знав
тільки гармату, за боями ніколи на дівчат озиратися.
На жнив’яному полі біля невивершеного полукіпка раптом щось майнуло, як живе
полум’я. Жниця вийшла з-за копички, позирає на шлях до солдата звабним оком.
Червона кофтина палахкотить на ній. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі.
Блищать загорілі ноги. Жінка п’є з глека воду й весело всміхається до водовоза,
ніби під’юджує, припрошує до себе. З’являються ще двоє чи троє дівчат і давай
жартувати, піддражнювати солдата, спокушати натяками.
А він дивиться лише на ту одну, яка не бере участі в їхніх безсоромних
вихилясах.
Сашко кидає віжки, встає з воза і прямує до жниць. Ті з вереском розбігаються,
лише та, в червоній кофтині, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в
яких безодня жаги й ніжності. «Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті,
цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим». Вказала на глечик — напийся,
мовляв. Солдат не став, почав питати, як її звати. Відповідала, що Лорі,
Лариса. Золоту соломинку знічев’я крутила в руках. Діденко обережно забрав її,
потім узяв її маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так,
ніби все життя чекала саме його. У чорній хвилі волосся побачив срібну нитку
сивини. З якого горя, якого смутку вона? «І сповнився ще гарячішим почуттям до неї,
бажанням оберегти, прихистити її». Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня
очей зваблювала, а густо-вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав
до них. А вона ніби й чекала цього пориву, «віддарювала його жаркими
поцілунками спраглості, вдячності й відваги».
Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу. До них наближалася смерть у
вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці чоловіка. Це
був її чоловік, наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною
каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав
на винограднику затоптаний, з перерізаним горлом. І вихопив важкий трофейний
пістолет. Пролунав постріл.
Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Перший, хто його допитував, був
упевнений, що причиною всьому — вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та
не той, про який вони думають. І замовк.
Симпатії вартових, звичайно ж, були на боці ув’язненого. Передавали йому й
цигарки, і їжу, слухали безкінечні розповіді про його Ларисочку. І вже спільно
відтворювали легенду її життя: віддано за нелюба, напевно, безприданниця.
Зав’язав старий жмикрут світ молодій. От і збурунилась її душа, коли побачила
цього білявого артилериста. «Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні
душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі,
їхній друг і ось враз — із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим,
багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами,
тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою,
тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так
він свою мадярочку називав)».
Мріяв про весілля. Але закон забороняв брати шлюб з іноземками.
Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула широкого розголосу в країні.
Говорили про безчинства окупаційних військ. Йшли депутації, вимагали
винуватцеві найвищої кари! А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це її провина,
але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду.
Діденка засудили до розстрілу. На варту заступили молоді, і до ув’язненого
нікого не допускали. Приходила Лариса, але їй теж не дозволили наблизитися.
Тільки в інші зміни вдалося зустрітися закоханим. Бійці без сліз і розчулення
не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцію, але надійшла
відповідь — усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово.
Діденко сказав, що ні про що не жалкує.
За півгодини засудженого розстріляли в яру, і тільки пронизливий жіночий скрик сколихнув
тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися.
Евристична бесіда.
— Про який час ідеться у творі? (Одразу після перемоги у Другій світовій, коли
війська ще залишалися на звільнених від фашистів територіях.)
— Яка тема новели? (Романтичне кохання мадярки, заміжньої жінки, та радянського
бійця, молодого хлопця.)
— Який злочин вчинив Діденко? (Вбив розлюченого чоловіка Лариси, звабив жінку.)
— Чому Лариса так вчинила? (Мабуть, це було справжнє кохання з першого погляду,
якого не зазнала зі своїм чоловіком-нелюбом.)
— Чи піддаються однозначній оцінці вчинки закоханих? (Ні, адже сталося
вбивство, порушені моральні норми та звичаї народу, до якого належала жінка; з
іншого боку — любов не підвладна жодним законам, розуму, кордонам, заради неї
йдуть на все.)
— Чи жалкує Сашко Діденко про своє кохання, ціна якого — життя? (Ні, він відчув
мить щастя і за це готовий померти.)
— Які художні деталі в новелі запам’яталися, вразили вас? (Пасмо сивини в
чорних косах Лариси, грубі руки артилериста Сашка, які можуть бути такими
ніжними, та ін.)
— Які кольори підкреслюють романтичний настрій твору? (Червона кофтина,
золотисті снопи, голубе небо, чорне волосся та ін.)
— Який твір з української класики нагадує новела «За мить щастя»? («Момент» В.
Винниченка.)
Слово вчителя.
Твори О. Гончара — благодатний матеріал для досліджень лінгвістів. Послухайте,
як аналізує художню майстерність автора, його індивідуальний стиль
літературознавець С. Єрмоленко, доктор філологічних наук, співробітник
інституту української мови НАН: «Поетичною сповіддю можна назвати новелу «За
мить щастя». Вона має характерний настроєвий зачин — ніби місточок між
сьогоднішнім і минулим.
Зачин — одна розгорнута ускладнена синтаксична конструкція, своєрідна фігура
періоду, в якому поєднались епічний та романтично-піднесений зміст і в якому
друга завершальна частина налаштовує читача на сприймання «давньої історії»,
причому розказаної оповідачем у поетично-романтичному ключі. Поодинокі
розмовно-знижені слова інтимізують, індивідуалізують оповідь, але не можуть
переважати піднесеної романтичності метафор, пристрасних ліричних відступів,
наприклад: «Де й бралися в нього, грубого артилериста, ці слова-пестощі, ці
ласкаві співи душі, співи до неї, єдиної, що й справді мовби зробила його
щасливим, піднесла своєю любов’ю на якісь досі не знані верхогір’я. Що знав він
досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди тільки й міг
фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась,
мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала.»
Синтаксис новели — це синтаксис риторичних нанизаних запитань, фігур градації,
інверсійного порядку слів, властивого для схвильованого емоційного монологу.
Межа між внутрішньою, невласне авторською мовою і вкрапленням мови персонажів у
характерні оповідні структури майже непомітна: голос оповідача зливається з
голосом і відчуттям персонажа, а через такий синтез відбувається
психологічно-мовне залучення читача до цієї «сповіді душі».
Поезія у прозі — саме так можна оцінювати мову новели «За мить щастя». Читача
тримає в полоні пейзаж літнього сонячного дня: «Дунайське небо
шовками-блаватами переливається, літо горить, пашіє, хмелить хлопця»; «Стерня,
свіже литво полукіпків, снопи і снопи — все виблискує золотом, все бризкає
жнив’яним сонцем».
Можливості народнорозмовного словотворення реалізуються в природних епітетах
(набакирена пілотка, снопаста праця), у порівняннях, що видобуваються з мовної
свідомості, підказані сприйманням світу й того часу, в якому живуть авторові
герої: «Були сказані якісь слова,— він їх сказав по-своєму, вона по-своєму — і
хоч це було як мова птахів і говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе й це
щасливе лепетання ще більше зближувало їх.
Десь косу лунко клепав косар, і перепел профуркотів у повітрі, ніби важкий
осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем і
снопами».
В оповідній манері Гончара вагому стилістичну роль виконує чергування коротких
простих й ускладнених поширених речень, фраз, що переростають у ритмічно організовані
періоди.
Таке чергування створює тональність індивідуалізованої оповіді, в якій
несподівано набуває семантичної виразності, афористичності якась фраза,
речення, що прочитується на тлі всього тексту, а не лише у зв’язку з
конкретними сусідніми фразами, наприклад: «Передній край галасу не любить»; «—
Не сміємо брати шлюб з іноземками. Такий закон.— Проти любові закон? Не може
бути такого закону!»; «Що ж, був хміль, а тепер — похмілля».
Романтичний сюжет про спалах кохання артилериста Сашка Ді-денка і мадярки
Лариси закінчується військовим трибуналом, смертним вироком для Діденка. На
зміну золотисто-мажорним кольорам початку новели приходить дощовий сумний
пейзаж: «Дощило, і передосінні хмари облягали небо, коли батальйони похмуро
шикувалися — не на плацу, а на іншому глухому узліссі.» Мотив темних хмар
повторюється, відтінюючи гнітючий настрій суворої тиші, коли виконується
смертний вирок.
Контрастує з мажорним початком новели її закінчення. І хоч синтаксична і
ритмомелодична організація фраз витримана в тому самому
запитально-нагнітальному градаційному ключі, що й уся лірично-романтична
оповідь (порівняйте типові вислови: «Що так рано її [чорну хвилю волосся]
посріблило?»; «Що знав він досі?»; «Що вона бачила там?»; «Що після цього ще
додати до цієї історії?»), проте закінчення сприймається читачем як
лірично-мінорний акорд. Уся історія «промайнула» перед читачем як одна мить. Не
випадково слово мить повторено в передостанньому абзаці: воно ще раз повертає
читача до назви новели. Повтор — лексичний і синтагматичний — визначає
музичність останніх двох речень: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося
все, що мусило статись». Епічний лад цих фраз контрастує з іншим комунікативним
типом висловів — риторичними й заохочувальними запитаннями, до яких часто
звертається оповідач і які внутрішньо діалогізують текст, урізноманітнюють
сприймання романтичної ліричної оповіді. Саме через цю внутрішню діалогізацію
відбувається спілкування автора з читачем, при цьому народжується той тип
інтимізованої прози, в якій читач легко знаходить і свої суголосні інтонації.
Вони, очевидно, закорінені в особливостях світовідчування українців, в
образно-пісенних, ліричних картинах світу, в мінорному ладі народнопісенної
мови.
Новели Гончара діють так, як діє на слухача музичний твір. Відчути нюанси цієї
музики в лінгвопоетиці твору означає пізнати естетику національної мови, а
також естетику індивідуального слова».
— Яке враження справила на вас ця розвідка? Чи хотіли б ви навчитися так
аналізувати?
ІV. Закріплення знань, умінь та навичок
Дослідницька робота.
Доведіть, що твір «За мить щастя» — новела.
V. Підбиття підсумків уроку
Інтерактивна вправа «Мікрофон».
— За мить щастя я міг би (могла б)…
— Щастя для мене…
VI. Домашнє завдання
Знати зміст новели «За мить щастя», вміти аналізувати її. Прочитати новелу О.
Гончара «Залізний острів» з роману «Тронка»; підготувати повідомлення.
Немає коментарів:
Дописати коментар